М. Косцєльни

КОНІ ГУЦУЛЬСЬКОЇ ПОРОДИ

 

ПОХОДЖЕННЯ ЛІНІЙ І ТИПІВ КОНЕЙ ГУЦУЛЬСЬКОЇ ПОРОДИ

Мирослав Головач, Мирослава Головач

Гуцульські коні є найстаршою українською породою, назва якої походить від гірських жителів гуцулів, для яких кінь відіграв значну роль у щоденному житті. «Гуцули» як етнічна група людей чи порода коней ще недостатньо вивчені, тому є різні тлумачення відносно їхнього походження.

Найправдоподібніше назву «гуцул» можна виводити з імені Гецила – князя Великоморавської держави західних слов’ян у 9 на початку 10 століття (займала сучасну Чехію, Моравію, Сілезію, Словенію на Уграх, Корніф, Боснію, а також Сербію над Дунаєм).

Можна також назву гуцулів, як горян, що мешкають найвище в Східних Карпатах, виводити із слів горул, горал, що співзвучне з словами горули, герули (народ, який згадують давні історики Таціт, Пліній, Птоломей, у зв’язку з міграцією германців на схід у 9 столітті). Відомо, що герули за Ерманаріка і Теодоріка, наступників Аттіли допомагали східним готам проти лондобардів. І це не є далеким від істини, тим більше, що Лелеваль від тих же герулів виводить походження литвинів . Тут слід зауважити, що жеребець Горал є основоположником найбільш численної лінії коней гуцульської породи.

Є припущення, що гуцули прийшли до Карпат від тибетських гір, тобто зі сходу на захід при загальному переселенні або від північного заходу до сходу з Норвегії і Скандинавії, можливо з Рюриком запрошеним у 862 році князювати на Русі. Про зв’язок гуцулів із Київською Руссю можна зробити висновок, якщо вивчити обряди вінчання і весілля. Напередодні вінчання збираються в обох хатах гості, які були запрошені урочисто нареченим (князь) і нареченою (княгиня). У домовлену годину молодий і молода вирушають верхи на конях у супроводі показового почету, щоб податися до церкви. Як тільки молодята вийшли з церкви, молодого і молоду підсаджують на їхніх коней, перед хатою молоду знімають з коня разом з сідлом. Молодого так само знімають з сідлом і проводять у хату, після того, як батьки молодої пов’язали його юним супровідникам (боярам – знатним воїнам). Крім того, гуцули разом з іншими русинами ще за часів Володимира Великого добровільно прийняли теперішнє віросповідання. Самі себе називають: «Ми справедливі гуцули, та й питомі русини» (русини, тобто українці). Тому не можна поділяти думки, що гуцули походять від опришків (румунське «гуц» – грабіжник, розбійник, або «гуц» – сильний).

«Зважте лише на коней гуцульських татарської раси». Хтозна, чи і гуцули не причинилися до відсічі татар. Старослов’янське письмо дуже подібне до скандинавських рун. Дехто каже що гуцули – це одноплемінці варягів, тому що мають вислів: «Ей, варе легіню!». Вислів «варе» напевно від слова «варегі», від якого дехто хоче виводити походження гуцулів. І це є правдоподібним, бо гуцули в трискладових словах затримують останній склад.

Є також твердження про переселення на Гуцульщину жителів Галичини і Волині в 1621 році. «Волинюки нічо маєтку не привезли, приїхали до нас на вороних кониках...». Крім того, є твердження, що гуцул походить від «гуцкатися», «гуцатися» – тобто їхати на коні, погойдуватися, або гуцули у санскриті розтлумачується як веселі галасливі люди, або від половецького слова «кочул» – «кочувати». Є також припущення, що гуцули прийшли зі сходу, що це плем’я з’явилося під впливом змішаних кавказьких народів, або від фракійців і скитів, або ж від половців, куманів, або ж від тюркських племен узів (уців), від гуннів і навіть від буддійських лам гецулів.

Корінь «гуц» у прізвищах, іменах і назвах місцевостей знаходимо в старохорватській, старопольській і молдавській мовах. З найбільшою ймовірністю можна припустити, що «гуцами» називались один із родів білих хорватів, які заселяли Карпати, а в 9-10 століттях переселилися на Балкани. Натомість в гори прийшли інші племена, і коли їх стали називати гуцулами, вони ображалися. Бо вони справді не гуцули, хоча ними стали, і згодом остаточно змирилися з своєю новою родовою назвою.

Господарювання гуцулів це передусім утримання коней. «Коні звані «гуцулками» і які мають у собі багато арабських рис уже стали рідкісним товаром».

Можна припустити, що походження гуцульських коней є набагато древнішим ніж 1603 рік і без сумніву у великій мірі пов’язане з українським побутом, культурою, релігією. В найбільшому в Європі кінному заводі село Реґетив Вишній (тепер Польща), гуцульській полонині Лучина, найстаршому кінному заводі (тепер Румунія), топольчанському кінному заводі (тепер Словаччина) знаходимо сліди української культури.

Подібно як етнічна група гірських жителів Карпат гуцулів, популяція коней формувалася віками, і як бачимо із вище наведеного, прибула із людьми в сиву давнину (початок 5 – до 9 століття) і тому дослідники даної породи по-різному її трактують і не мають спільної думки відносно походження та формування її особливостей.

Професор Ф.Білек вважає, що карпатські коні – це дуже примітивна форма північних коней, з якими вони мають багато спільних ознак. Однак погодитися з тим, що останні в чистому виді були вихідною формою гуцульської породи не має підстав, тому що коні в Карпатський регіон могли попасти лише з населенням, а корінним населенням регіону є вихідці зі сходу.

Гуцульська порода коней створена в результаті схрещування дрібних коней Галичини і Буковини, завезених із південно-східних степів з кіньми північної частини Угорщини. Про це свідчить наявність в них характерних особливостей південних при яскраво виражених ознаках монгольських коней. У формуванні гуцульської породи брали участь: коні монгольського кореня (під час походів та війн азіатських народів), норійського типу (разом з римськими колоністами), південного типу (під час турецьких воєн).

Коні гуцульської породи формувалися в результаті схрещування порід південного і монгольського походження в гірських умовах. Не дивлячись на участь в її формуванні заводських порід, таких як чистокровна верхова, арабська, ліпіцанська, гафлінгерська, вона є своєрідною і стійко зберігає первинні форми.

Під впливом кліматичних, кормових та природно-історичних умов гуцульські коні безумовно змінювалися і набували своєрідних ознак, але за основними морфологічними показниками вони найближчі до коней монгольського походження. Правдоподібним є походження гуцульської породи коней, як «зліпку» різних порід. Цю думку поділяє Е. Хацкль, але твердить, що гуцульський кінь в переважній мірі походить від арабської породи коней.

М. Голландер виражає погляд, що найбільший вплив на створення гуцульської породи мали коні Пржевальського і тарпани – при чому з незначним прилиттям крові норійського і орієнтального типів. Гуцульська порода коней під впливом умов зовнішнього середовища набула характерних особливостей гірського коня. На підтвердження свого погляду автор дає приклад, що коні, які були завезені в гори, вже в другому поколінні вироджуються і стають подібними до гуцульських.

М. Мойсеєнко вважає, що з часів Римської імперії на Гуцульщину розпочали завозити коней старонорійського типу, яких схрещували з кіньми лісового типу, а в часах наїздів татарських орд використовували для відтворення коней Пржевальського і тарпанів. Пізніше великий вплив на розвиток гуцульської породи мали арабські коні.

Стверджено, що тарпан покращений арабськими кіньми, є дуже подібний до польського коника, походження якого від тарпана довів професор Т. Ветулані. На його думку, в гуцульських коней є характерні особливості тарпана такі як: темний пояс по лінії хребта, густа грива і хвіст, а також здатність пристосування до складних кліматичних і кормових умов. Вплив арабської породи на покращення гуцульської підтверджується тим, що плідниками часто використовували жеребців згаданої породи, що не виключає впливу коня Пржевальського, про що свідчить прояв у деяких тварин горбоносого профілю голови.

На формування гуцульської породи найбільший вплив мало виховання їх на полонинах, серед стрімких, високих гір. Відносно думок інших авторів, гуцульські коні є поєднанням коней татарського, арабського походження і тарпанів, які з часом підлягали змінам у важких гірських умовах, проявом чого є зниження висотних промірів, при цьому одержували і такі позитивні якості: міцне здоров’я, висока робоча продуктивність, ефективне використання кормів, пристосованість до роботи під сідлом і в’юком в гірських умовах.

У науковій літературі використовуються різні поділи на типи гуцульських коней в залежності від поглядів авторів на походження цієї породи.

М. Голландер в гуцульській породі відокремив чотири типи:

• норійський – голова з напівгорбоносою лінією профілю, виразними очима. Товста шия з пишною гривою, довгий тулуб, грудна клітка глибока і широка. Кінцівки костисті при обхваті п’ястку 19 см, висота в холці 135-140 см. Темперамент лагідний, масть гніда, темно-гніда, ворона;
• тарпана – мала голова, широка лицева частина, пряма лінія профілю, дуже виразні великі очі, добре виражена холка, глибока грудна клітка, спина коротка, дещо звислий круп. Кінцівки міцні з обхватом 16,5 - 17 см, висота в холці 122 – 130 см. Коні витривалі в найважчих умовах. Масть мишаста, булана з ременем по лінії хребта;
• орієнтальний – має голову подібну до арабських коней, деколи з щучим профілем і широкою лицевою частиною, виразними очима. Холка добре виражена, грудна клітка широка і глибока, круп прямий, звислий, кінцівки з тонкими кістками, сухі, сухожилки добре розвинені. Темперамент енергійний, в горах ці коні швидкі і витривалі. Висота в холці 130 – 138 см, масть переважно ряба, рідше сіра;
• монгольський – голова з горбоносою лінією профілю, шия буває оленяча, холка добре виражена, грудна клітка розвинена добре, спина довга, клуб звислий, кінцівки сухі, не завжди з правильною постановкою, масть мишасто-булана, деколи ворона.

Е. Хацкль на відміну від М. Голландера розрізняє три типи гуцульських коней:

• тарпан – з головою досить великою, костистою, але шляхетною, лицева частина широка з горбоносою лінією профілю. Шия коротка, м’ясиста і широка, від неї і до основи хвоста тягнеться темний ремінь. Широкий тулуб, лопатки часто косо поставлені, грудна клітка широка і глибока. Кінцівки короткі з міцними копитами;
• бистрець – споріднений з типом тарпан. Утворився шляхом близькородинного спаровування. Тип менш костистий, сухий і міцний, мускулиста шия, тулуб довгий, круп звислий, грудна клітка менш глибока. Характерними для цього типу коней є міцні стегна, правильна постановка передніх кінцівок. Масть ворона, темно-мишаста, гніда та темно-гніда;
• Пржевальський – нащадок монгольського коня. Цей тип значно відрізняється від двох попередніх. Голова важка у формі клина, з’єднання голови з шиєю, як у тарпана, шия коротка, спина м’яка, довга, круп короткий, звислий і широкий. Копита широкі, заокруглені і плескаті. Масть темно-гніда, ворона, рідше мишаста.

І.І. Жадан виділяє два основні типи:

• верхово-в’ючний тип з сухою і міцною конституцією та доброю гармонійністю. Голова легка, суха, часто з ввігнутою лінією профілю. Лоб широкий, очі великі, опуклі і рухливі, ніздрі роздуті. Шия порівнюючи більш витончена, часто з красивим згином в верхній частині. Холка добре виражена. Спина коротка, досить міцна. Кінцівки сухі з малою оброслістю. Індекс формату 101 – 104 %;
• верхово-запряжний тип з найменшими слідами поліпшення культурними породами. Подовжена голова з більш розвиненою лицевою частиною. Очі менш виразні, шия коротка, пряма, холка менше виражена, середня. Спина довга, пряма, іноді гостра. Крижі приспущені з виступаючими клубами. Кінцівки сухі, міцні, часто із щітками. Індекс формату 106 – 110 %. Серед них автор виділяє групу обважнілих коней з характерними особливостями коней норійського походження: найбільш костисті, грубі, широкотілі; голова в більшості важка, масивна з напівгорбоносою лінією профілю; тулуб довгий, широкий, округлий; грудна клітка глибока, широка; круп спущений, широкий, мускулистий; кінцівки короткі, товсті.

М.Мойсеєнко в популяції коней гуцульської породи української селекції відрізняв три головні типи: норійський (західний або низинний), тарпана і монгольський.

М.Яцковський оцінюючи популяцію коней гуцульської породи польської селекції виділяв два типи:

• тип перший масивніший, менш сухий, більш лімфатичний, характеризувався великою головою, найчастіше дещо тяжкою, але шляхетною, не справляли вони враження довшої, з огляду на костистість, чоло широке, а профіль часто легко горбоносий, коні мали шию коротку, грубу, спина широка, при цьому досить довга, круп дещо перебудований, прямий, заокруглений, грудна клітка глибока і широка, коротконогий, висота в холці – 135-142 см. Копитний ріг міцний та еластичний.

тип другий міцний, деколи сухий, голова довша, і вужча відносно першого типу, шия більш шляхетна, холка довша, а круп коротший, деколи дахоподібний, ширина грудної клітки і крупу однакова, висота в холці на 2-7 см менша від першого типу.